Владимир Нагорняк

Чумацький шлях

початок

 

Чумацький шлях


 

ВСТУП

Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед — щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

«Хоч рейс відкрили!» — зрадів раптовій думці Василь Катеринчук — сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса...» — продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» — заспокоївся. «Заночував би...» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» — скомандувала думка. «Теж мені,— розізлився на неї, — що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка...»

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок — впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт — хлопці — статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою — гітара, рушили. «Шкільний випуск» — по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

— Залітай, голото! — зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

— Що з нас?

— А як що? А куди?

— Вільховець.

— Пісню. Доспіваєте до Вільхівця — нічого не візьму!

— Скільки завгодно! — защебетала зграя. — Гітару!

А на Василя нахлинуло... Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому — не забувається! — 10-Б. І однокласників, і однокласниць... Таких, точнісінько таких...

Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!» — блиснула думка. «О, де ж це ми?!» — стривожився. «Та Вільховець же!!!» — і защеміла так рідно-рідно.

«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?.. Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає...»

— Добрий день, діду Сташко!

— Ага, а чий це ти, га?.. Постій-постій, не Прокопа онук?.. Точно... В магазин осе іду.

— Молодшого не знайшлося?

— Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха — ні-і-чого не чую!

— Діду, про чумаків розкажете?! — уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.

— Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково...

Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:

— Про чумаків!!!

— Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка — машини. Теперечка...

— Про чумаків! Розкажіть!

— Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене — (та хто цього не знає?!) — наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є... Тебе як прозивають?

— Василь! — прокричав, але не зразу — не чекав запитання до себе.

— То ти, Василю, приходи до мене ввечері... Зможеш?.. І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково... То ти прийдеш?

— Прийду! — схилився до вуха. Стрепенувся дід:

— Туман пройшов — починаю чути... Біля огнища, чумацького огнища, посидимо... Приходи! — попрощалися.

Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:

—...буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов’язково...

 

ВІЩА ПТИЦЯ

(Вечір перший; розповідь діда Сташка)

Давно було се, — гей, роки!,—

Стояли ми біля ріки...

Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу... Ага... Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не званий-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.

Як зараз бачу:

тагани...

А скільки снилися вони?!

Біліє місяць...

О! Огонь,

Немов живий,

тече з долонь —

Кипить,

кипить у таганах

Чумацька каша...

На волах

Лосниться шкіра аж —

од місяця...

І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягне — закашлявся — люльку... Василь же, та ти що?!, — ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться... Нарешті! Заговорив:

Згадаю — й не знаходжу місця я!..

То не по небу —

по душі проляг —

Не по степу —

чумацький шлях..

Очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівний — показує: — Чумацький шлях...

Трапилась одного разу з чумаками така пригода... Я тоді у них за погонича був — (а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) — якраз кашу доварював — перемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип... Га?.. Ага, підходить до них Старший Чумак, — дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, — та дядько Охрім.

Ну, каша кипить, я перемішую її, щоб не пригоріла, а дядьки-чумаки одно — курять та мовчать, мовчать та курять, та інколи на волів поглядають чи, бува, не розбрелися. А тиша: ледь-ледь чути річку, тріщать дровиняки в огнищах та я, випадково, великою ложкою дно тагана дістану — ось і все. І так нам хороше та спокійно... Коли се як, господи; як упаде з неба якась-така птиця, чорна та велика, велика та чорна, світ такої не бачив, та на дядька Охріма, ага, аж поточився, та як закрутиться над ним, як закрутиться, та як закричить хтозна-яким голосом: «Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!!» Аж мороз по шкірі... Та ти що?!

Крикнула, клята, тричі, ага, і наче крізь землю провалилася, щезла. А ми всі дуже-дуже злякалися. Ой, а ти не злякався б?! Оцепеніли. Старший Чумак, перший оговтався, тричі перехрестився та й каже:

— А що се?!

Я не зрозумів:

Ні лісу тут,

ані стогів,

І степ навкіл,

як не дивися, —

Звідкіл ся птиця?!

Як обухом по голові огріла...

Се щось та значить,

значить щось, Охріме, —

Не птиця се,

а віщий знак!

А тиша, тиша настала, що, боже ж ти мій, як ніколи в світі: ледь-ледь чути річку, інколи затріщать дровиняки в огнищах та раз у раз, громовито присмоктуючи, тягне душу з люльки Старший Чумак:

— Не птиця се,

а віщий знак!

Я вже не перший рік чумак:

Твою се долю

чи недолю

Зустріли ми в степу з тобою

— Мою?! — дядько Охрім... А руки в самого — скільки жию, а не бачив, щоб у людини так руки тряслися! Залякався... Старший Чумак, що сказав так, щоб хоч якось успокоїти, продовжує:

— То скілько бачив-чув я на віку...

Зустрічалась якось доля чумаку...

Дядьки-чумаки — що?! — сидять, як боввани, не ворушаться, роти порозкривали... О! Як ти зараз... То Старший Чумак подумав собі, що їм нентиресно се буде: «А-а, вам сю слухати не хочеться колядку!..» Стрепенулися. Я — (О, а хто я?! Правильно. Митро-погонич) — першим:

— Розповідайте, дядьку!.. Тут і другі чумаки наспіли — дядько Данило, Петро, Остап та, навіть, і дядько Охрім — всі просять.

— Добре, добре, — згодився Старший Чумак, — слухайте...

«У тій слободі, де колись жив я, під Харковом, був один чумак» — дід Сташко уже взяв на себе роль Старшого Чумака і, треба визнати, це в нього виходило. «Грицьком звали... Ні, брешу!.. Тоді Грицько кинув уже чумакувати — оженився, осів. Ну, не скажи, жіночка попалась йому роботяща і душі доброї; і діточок було троє, ага, троє; і хазяйствечко маненьке, а своє; коли на тобі! Захворіла його жінка, полежала, полежала, а далі й вмерла. Вмерла.

Загорював наш Грицько, ох, загорював: не дасть він сам своїй голові толку. До людей пішов би жити чи в чумачку подався б — ні на кого дітей кинуть.

Став тоді він сам все робити, та діток своїх соглядати. Вдень — по людях, а ввечері прийде додому, дітям хоч хліба, а принесе. Поїсть — не поїсть, а діток погодує, спати положе. Ну, і сам ляже. Ой, а хіба заснеш? Все думає-гадає як йому свій вік коротати одинокому, та ще й з дітками. Подума собі, подума та й скаже: «Е-ех-х! Не бачив я долі зроду, не бачить її мені і до гробу!».

Почула, а почула ж таки десь, мабуть, його доля, що він так говорить, да й прийшла, да так, що він не вздрів де вона і взялася.

На самісінький Великдень, як задзвонили к службі, пішли люди паски святити, і наш Грицько пішов до церкви. Поніс манесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіди. Приходить з церкви, а діти — ну, діти є діти — кричать: «Татко паску приніс! Скорій, татку, паску давай! І я, і я хоцу, татусю!» І так йому дітей своїх жалько стало, ледве не заплакав, але спинив та й каже: «Підождіть, почекайте, ріднесенькі, потерпіть, попросю батаття та засвітимо свічку, та помолимось богу нашому, а потім, і того, і пасочку їсти будемо... Ну, щоб як у людей... У нас же, бачите, навіть кресла нема...»

Дід Сташко перервав розповідь, некваплячись вибив люльку, засипав новим тютюном, притовк пальцем, демонстративно запалив сірник, смачно затягнувся. «Сірників тоді ще не було, не придумали, а вогонь добували з кресала, — пояснює. «То слухай далі...»

«Пішов до багатого сусіди Грицько багаття просити, а той: «Ах, ти ж злидота! І празник йому — не празник: ходить, жебракує... А от не дам! Не дам — і все! Не дам!!!»

Відтіля пішов у другі хати — і там усюди його випровадили. І скілько він не ходив, ні з чим зостався, багаття ніде не добув. От він і дума собі: «Піду я через степ, на той бік. Там бідніші люди живуть, знають, що воно нема, так ті скорій дадуть».

Халупку свою проминув так, щоб діти не побачили. І тільки се зійшов на степ, аж гульк — хтось огнище у степу розклада. Ага, як є, якраз біля тії доріжки, де йому йти. Глянув Грицько — ізрадувавсь, повеселішав.

Підходить ближче і баче: сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий, сіра на йому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля його лежить торбина, як у странника.

— Христос воскрес, дідусю! Дай мені огню...

— Воістино воскрес! Можно, можно...

— А що се ти, дідусю, не йдеш у слободу розговлятися?

— Як погасне огонь, тоді й піду, а тепер тримай-но заполу, я тобі насиплю багаття.

— Ой, у мене одна свитка тілько і є, та й та згорить!

— Тримай!

Підставив Грицько заполу, а дід і всипав йому руками три жмені жару, і приказав: «Іди швидше додому, до своїх діток. Заждались, мабуть. Ще колись згадаєш мене добрим словом!».

— Спасибі! — та й поспіша додому, а сам радий, що добув, чого йому треба було. Дійшов до своєї хати, оглянувся, — о, дивина! — ні діда тобі, ні огнища. Увійшов, багаття на припічок висипав, засвітив свічки, помолився і сів пасочку їсти зі своїми дітками, що так його довго чекали-виглядали. «Хороші дітки!» — подумав, зирк на припічок, а там замість багаття лежить куча червінців, обімлів от радощів, очам своїм не вірить. Перехрестився. Взяв у руки один червінець, а той так і засяяв, так і засяяв, і не взглянеш на його. Ударив перед іконами три поклони і прибрав у скриню ті гроші.

Зажив Грицько багато і привольно і, хто не спита, усім розказує про своє щастя-долю. Побудував нову хату, — куди там тому багатому сусідові!, — оженився — (жіночку взяв таку, щоб не тільки його самого, а й діточок його любила) — і лучче Грицька ніхто не жив на всій слободі».

— А хто, хто, ну, от скажи, хто його наградив, як не його доля, га?! От як ще бува на білому світі... — дід Сташко зробив довгу-довгу затяжку, аж захропіла чумацька люлька, аж у грудях заклекотіло, потім ще дві, поменші, майже беззвучні, і продовжив.

«А розказував се Старший Чумак, бач, для того, щоб хоч якось Охріма, — о, забуватися став, дядька Охріма, — розважить, бо дуже той переживав після птиці, аж з лиця спав. Поки говорив-розказував, доварилася каша, розпочали вечерю. Старший Чумак і піднявся: «Вечеряйте, я уже, пройдуся...»

Повертається через деякий час, і до дядька Охріма:

— Твій Рябий щось не те — ліг і не ворушиться. Чи не захворів?

— Подивимося, — встав дядько Охрім. Удвох пішли. Чуємо:

— Розлігся тут — ану, вставай... Вставай, кажу!

— Охріме, здох...

— Здох... Як здох? Та ти що?!

Ось, показалися, підходять. Поманив мене рукою Старший Чумак і каже, щоб скликав усіх. А кого — усіх? Тілько ж поїли, ще не розбрелися.

— Що таке?

— Що?

— Случилося щось?

— Случилося. Охрімів Рябий здох.

— Як здох?!

— А як здихають?

— Овва! Ось тобі і птиця!

— Я ж говорив...

— Досить базікати!!! Готуйте гроші, в кого які — всі! — І Старший Чумак першим же виймає з-за пазухи платочок з грішми, розв’язує. І всі так, і я... А ти як думав?! Ага, один лише дядько Петро, — я се зразу запримітив, — закрутився, наче веретено: платочок вийняти-то — вийняв, і розв’язав, а непомітно так, як йому одному здавалося, під шумок, хвать половину — і в свою кишеню. А дядько Данило, — хрясь!!! — його по руці, да так, що всі гроші по степу розлетілися. Дядько Петро збирає ті гроші навкарячки, а сам:

—Ой випали... позбираю, позбираю...

— Випали, кажеш?! — наступає дядько Данило.

Якраз тоді Старший Чумак гроші рахувати закінчив:

— Петре, давай свої і вистачить, на доброго вола вистачить... І на дорогу... Давай... Охріме! Ні, тобі не можно, Данило поїде.

— Як се не можно, як се не можно, ви чули, га?! — розпалився дядько Охрім. — Віл-то, врешті-решт, мій...

— Не можно! — відрубав дядько Мартин. — Охріме, та клята птиця, повір мені, бувалому чумаку, себе ще покаже. З нами будеш — як не як, гуртом виручимо, а дорога, сам знаєш, дорога... Даниле, кого в напарники?

О, я як підскочу: «Візьміть мене, дядьку Даниле,,. Не підведу!».

— Ні, — знову Старший Чумак, — хлопця не бери! Молодий ще, та й один він у матері, ті — дівки... Дорога...

— Поїдеш? — до дядька Петра дядько Данило підійшов.

— А що? Поїду...

— Тілько, Петре, слухайся Данила, він — старший! — Старший Чумак, а дядька Данила запитує: — Воли твої як?

— Моцні. А зустрінемося де?

— Де?.. — задумався. — Біле Озеро? Ні, ще один кордон... Біля Харсону, на в’їзді у сам Харсон... Ага!.. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Так-так, о, а гроші! — Старший Чумак передає дядьку Данилу чумацькі гроші. — Вола бери не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягай! Хай, попервах, за возом звикає... Харч заготовимо. Підніму до зорі. Лягайте спати!

Василь так заслухався, що ніякої уваги на вогнище уже не звертав — воно дотлівало.

— А вола-то Охрімові купили? — підігнав старого, що уже замовк.

— Аякже! У Білозерці. Як і домовилися — не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягали, щоб, попервах, за возом звикав. А лиха в дорозі натерпілися, не приведи господь! Приходи завтра — послухаєш...

— Прийду... Діду, а чорна птиця це насправді, чи, може, чумаки самі придумали, га? — і лукаво подивився на діла Сташка.

— Придумали... — аж образився дід. — Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали, і вірили чумаку, бо він як скаже, то так воно і є... Придумали?! Ага, Охрім, як осе вола купили, наче повеселішав, прямо-таки на очах ожив, думав, що біда минулася, перед якою птиця кричала. А-ат, а не по його вийшло, не по його!

Тільки в’їхали в село, — Охрім ішов останнім, — назустріч знайомий чоловік:

— Здоров, Іване!

— Здорові будьте, хлопці!

— Чи усі наші живі-здорові?

— Та всі, слава богу, — каже, — тільки на тій неділі, у п’ятницю, Охрімову маму поховали. Вмерла, не діждавшись сина... Він же не з вами?..

— З нами...

О, а як свою матір Охрім любив — слів таких нема, не скажеш! Ось тобі і чорна птиця... Придумали, ха, придумали!.. Хто ж таке може придумати? Нема йому що робити? Ну, може, трішечки я і наплутав, може, — старий вже, забувати став. Але не придумав!.. Та й скажи, з ким осе мені старину згадувати? Усі товариші повмирали, і моя черга, мабуть, от-от, недалечко. Прийде з косою, скаже, йди за мною, і піду, куди я подінусь, піду... — дід Сташко перевів подих, призадумався, придав обличчю нарочитої серйозності. Піднялися гранчаки, дідів — на дні.

— За них, дідуню?!

— За чумаків?.. Бо то, скажу тобі, були люди, лю-ю-ди, та-а куди вам!!! — і перехилив у себе.

 

БЛУД

(Вечір другий; розповідь діда Сташка)

«Ну, так, ага, одправилися рано-ранесенько, ще до зорі, дядьки Данило та Петро, чумаки, вола купляти. Удвох на одному возі, аж гульк — роздоріжжя.

— Петре, куди? — питає дядько Данило.

— Цоб, канечно, цоб! Провіряти здумав...

— Цабе!

— Цоб, кажу тобі, цоб!

— Цабе, дурню!

— Яке цабе, яке цабе?! З глузду з’їхав... Цоб... О, хлопець іде — запитаємо.

Доганяють хлопця, а це був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, хлопче, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — віповідає хлопець-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цоб, і години так через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі. Дядько Петро розвеселився — а чого б, вийшло як він казав; дядько Данило — трохи похнюпився.

— Цоб, цоб, нечисть! — повертає, оглядається. — Петре, а де ж той хлопець, що дорогу нам показував?

— Дався він тобі! Може, — а що?, — ліг спочити, а нам звідси не видно.

— Дай, боже, на твоє може...

Їдуть, мовчать. То ж дядько Петро, аж розпирає його, вирішив підначити дядька Данила:

— Даниле, га, Даниле, скажи-но мені, чого ти такий впертий?

— Який такий?

— Прямо тобі, як моя жінка: та як упреться, як упреться... Ось, та недавно, кажу я їй...

— Ой, та не вперта вона в тебе, що я не знаю, з нашого ж села, не вперта, а...

— Ну-ну, говори, раз почав!

— Не вперта, а... а дурна...

— Дурна?.. Чого дурна?!

— А в кого ж язик повернеться назвати її розумною, покумекай, коли вона за такого дурня, як ти, заміж вийшла? — сміється.

— Ти, значиться, так-так, добре-добре... — не знайшовся дядько Петро. — А я-то думав, дурний...

— Ось, бачиш, сам признаєшся! — з’язвив дядько Данило. — І правильно робиш! Хіба таке сховаєш?..

— ...думав за твого сина свою дочку віддавати, породичатися, уже вони давненько женихаються... Дзуськи! Не діждешся! — зобидився, навіть пересів з передка, зобидився.

Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго мовчать. Дядько Данило, нарешті, не витримує, заговорив, наче й не було тягучої мовчанки:

— То се за котору — за старшу чи за молодшу?

— За молодшу... Скаже таке... Спочатку — старша, а потім — і молодша. Щоб як у людей... За старшу!

— А-а, що на жінку скидається, на Марію?

— Та ні! За старшу — вилитий я...

— Не дам, не дозволю!!! — аж підскакнув на возі від несподіванки дядько Петро.

— Що не дам, що не дозволю?! Та що з тобою, Даниле?!

— Хлопця калічити не дозволю! Вилитий він... Ти хочеш, щоб я по своїй хаті боявся вночі ходити? А, не дай бог, присниться, га?!

Зобидився, ох, і, зобидився, смертельно зобидився дядько Петро, кричить:

— Цоб, цоб, давай цоб!!!

— Та бачу... — сміється.

— Кажу, давай, значить, давай!!! Буде ще мені тут...

— Цоб, цоб, круторогі! — повертає. — Петре, а яка се в тебе чумачка?

Мовчав-мовчав, але, все ж таки, відповідає:

— Сам я, правда, не чумакував, але дядьки мої чумакували, та й все наше село чумакувало, то я чумаків знаю... Ну, перва, а що?

— Нічого. Та ти не закипай — жартів не розумієш...

— Хто ж так?.. А в тебе яка?

— Ми — чумаки з діда-прадіда. А хочеш, друже, розкажу тобі як мій дід перед останньою своєю чумачкою злодія провчив?

— Послухаю — дорога довга...

Дід Сташко нап’яв груди, хотів було розмашисто затягнутися, але весь тютюн у люльці вже вигорів. Вибив, почав трамбувати новим. Василь витягнув із сумки пару гранчаків, пляшку казенки, закуску. Дід Сташко здивовано-запитально глипнув на Катеринчука.

— За чумачку!

— За чумачку не випити — гріх! — погодився старий. — А не сп’янію?

— Скільки вам тут до хати — на руках віднесу, — пожартував.

— Донести — донесеш, — окинув відстань поглядом, — а що люди скажуть?

Випили. Толком і не закусили — зашкварчала люлька, задиміла чумацька розповідь...

Се під зиму було. Попродав дід годовані воли та й їде собі конячкою, щоб купити нових волів. Доганяє він чоловіка, що йшов з клумаком, а той чоловік і проситься: «Підвезіть мене, дядьку!». Дід собі думає, що якийсь подорожній чоловік іде, та ще й з клумаком, то чого ж його не підвезти, та й каже: «Сідайте». Припинив коняку, той сів і клумака поклав, їдуть. А як трохи проїхали, то так, здалеку, до діда, наче він його років сто знає, хитро так: — А що в тебе за загадка, що в тебе коняка гладка? — І так на діда подивився, так подивився, що дід одразу ж і здогадався, що той злодій, та й відповідає йому:

— А що се в тебе за думка, щоб ти ще й не позбувся клумка?

А далі злодій питає чумака:

— Де ви були?

— На базарі.

— А що купили?

Ага, а дід витягує з халяви ножа та й каже, що осього ножа купив, та й опустив ножа, наче нехотячи. Здержує дід коняку, а злодія просить, щоб зліз та подав, бо коняка така, що не хоче сама стояти.

Злодій зліз і тільки-но нахилився, щоб ножа взяти, а дід батогом по конячині, батогом, і полетіла, як птах. Бо конячина-то, насправді, добра в нього була, то так дременув, що тільки порох знявся за візочком.

— І правильно зробив! — захоплено випалив дядько Петро. — Правильно. А що в тому клумаку було, Даниле!

— А хто його знає! Од’їхав дід далеченько, спинив коняку, помахав на злодія пужалном, скинув на шлях клумака та й поїхав.

— Як се — скинув на шлях клумака та й поїхав?.. Не розумію... — здивувався дядько Петро.

— А що тут розуміти? Дід мій — чумак був. Другий би так і поїхав би з клумаком, а чумак — ні. Хоч свого позбувся — чужого не захотів.

— Цоб, останнє, цоб давай! — аж закричав дядько Петро.

— Ледве не проскочили! — повертає дядько Данило.

— Ти, як хочеш, Данилечку, а я в Білому Озері покупаюсь-таки.

— І я чумацький піт змию — пилюку... Ов-ва, Петре, а чи не здається тобі, що ми вже тутечки бували, і не далі, як сьогодні, га?! — стрепенувся дядько Данило, припіднявся аж.

— Перехрестись, коли здається! Скажеш... Ось, глянь, чоловік іде — запитаємо...

— Сушняк неси — вогнище ледве дихає! — Василь не примусив себе чекати: швиденько притягнув дві розлогі яблуневі гілки, розчахнув й, по одній, почав ламати їх на коліні. Дід ворожив з дровами. Несмілі тендітні пелюсточки полум’я і, врешті-решт, вогнище загуло, запрацювало. Якусь мить дивилися на вогненну гру. Закашляла люлька:

— От, зараза! Кинуть якби, всі кажуть, а що від мене тоді залишиться, не виходить. Чоловіче, чумацька... — скосив поглядом на Василя, що розпочав копошиться в сумці. — Ні-ні, пить не будемо... Слухай...

Доганяють чумаки чоловіка, а се був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, чоловіче, будь ласка... — дядько Петро розпочав.

—... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки значиться? — дядько Данило продовжив. — Як не сказати — скажу, — відповідає чоловік-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цабе, і години так через дві якраз і біля Білого Озера будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі.

— От, клятий хлопчисько, неправильно дорогу вказав! Даниле, мабуть, і не знав куди цоб, а куди цабе? Вони, молоді...

— Петре, ти очі його бачив?

— Кого? Чоловіка? Очі?.. Очі як очі!

— Метушливі, сірі, насмішкуваті і якісь бездонні чи що, як і в того хлопця.

— Ой, знову йому здається! Чумаки, з діда-прадіда...

— Здається, кажеш?! Ой, не здається, чує моє серце, що не здається! — зіскакує з воза, нагрібає біля дороги кучу землі, вставляє бадилину, заскакує на воза, їдуть.

— Навіщо? — ледве стримує сміх дядько Петро. — Надієшся колись повернутися, га?

— А чи не рано смієшся?!

— Та ну тебе! Розкажи щось... О, а хто такий Кирило-чумак, чув про нього?

— Чув, чумак. Справжній чумак. Був. А скілько його гісторій по світу ходять! Ага, осю любив розказувати найбільше...

І дід Сташко вже робився Кирилом-чумаком: піднімався на ноги, опускав на шапці вуха, натягував її, бідолашну, скільки могла, знімав зі штанів ремінь і підперізувався ним майже біля грудей... На ошарашений погляд Катеринчука відповідав: «Чумаки, знай, про чумачку завжди розказували від себе, начебто се з ними було. Зрозумів? Щоб ніхто не засумнівався, що правду говорить».

Як раз мені випадок був, що аж сорому набрався от священика. Ой, господи! А все через те, що я рідко вдома бував.

Одного разу зробилося мені в дорозі на серці так важко, так важко, що аж покору не знайду, аж одхлипую, як мала дитина. Коли б чого вдома не трапилося, думаю.

Що його робить? Доїхали ми до села, стали возами під селом, а й кажу до хлопців: «Залишайтеся котрий коло волів, а хто хоче, йдіть зі мною до церкви, бо я піду молебствіє провести за здоров’я домашніх. Так мені важко, що бодай би там чого не трапилось».

Пішли ми. Все чумацтво повернуло до церкви, а я аж до попа підійшов. Підійшов і прошу: «Панотче, одправте молебствіє». Він каже: «Добре». Взяв папіра й почав записувати.

— Звуть вас як?

— Кирило.

— А жінку?

Нагадував я, нагадував, ну, ніяк... Він і питає:

— Яка ж то вам жінка, коли ви не знаєте, як вона зветься? Чи вона вам вінчана?

Так мені соромно стало, соромно стало, що й світа божого не бачу.

— Та як же вінчана, коли з нею брав шлюб у нашій церкві, у свого панотця?!

— А діти є?

— Є, — кажу.

— Скілько їх?

— Здається... Здається, п’ятеро... та п’ятеро!

— А як їх звуть?

— А як?.. Не знаю, — кажу.

— Та як же так, щоб своєї родини не знав як зветься?! Як же ви їх звете?

— Я, панотче, буваю вдома раз на рік або й рідше... То отак, як що треба, то кажу: подай, моя дитино, принеси чи там що. А як треба гукнуть, то на жінку гукаю «стара», а вона мене «старий»; на дітей гукаю «малий», «мала»; і, господи, як вони до мене лебедяться, як лебедяться. Я їх по голові кожного погладю, гостинці дам, а як вони звуться, то я і не то. Стара якось на них каже, а хіба прислухався. Коли приїду, — чи до них тоді? — людей повна хата, в самий перед обід треба справити, а ще й розпитувати ідуть — двері не зачиняються... Ні, не пригадаю, ні!

Записав піп: «Кирило со чадом», — то так і відправив. Я-то пригадав, опісля уже пригадав, як жінку казав колись, коли сватався, Марія, а про дітей... Приїхав, то жінку кілька разів розпитував як вони звуться, ага, знаю-знаю. Ой, а скілько сорому набрався од священика!

— То що: докажу чи вже розбігаємося — зірка північ показує, га?

— Та ви що, на півслові?!

— Добре-добре! Ач, насів... — дід Сташко взяв рукою жарину і поклав її прямо в люльку, смачно зацмокав, задимів.

Так чи інакше, а дісталися наші чумаки до четвертого цабе. Повертають, аж гульк — огнище, а біля його хтось ворушиться. Жива душа — зраділи. Сидить біля огнища дід. Сивий-сивий. Як туман. А очі-то, очі, — вже і дядько Петро став придивлятися, — точнісінько, як у тих хлопця та чоловіка, ага, точнісінько.

— А чи не скажете, дідуню, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ...як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — відповідає дід-Блуд, так-так — Блуд. — Через кожні перші півгодини беріть цоб, а через кожні другі пів-години беріть цабе, і години через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо. Прямо. До роздоріжжя.

«Спасибі!» — і їдуть собі. Оглядаються через деякий час — що таке? — ні того огнища тобі, ні того діда. Зупинили волів, прийняли знамення боже, перехрестилися тричі, кожний, стоять. Кругом степ, — а що степ?! — куди не глянь — степ. А ніч — хоч би зірочка! Раптом: «Даниле, мітка твоя. Так і є — Данилова мітка.

— Приїхали... — вже і дядько Данило розгубився.

— Що робити, що робити?! — дядько Петро, аж трясе ним.

— Що?! Робити! Їхати! І не рюмсати...

— Куди, куди їхати?!

— Прямо!

— Ага, прямо...

— Малому мені, згадав, бабуся Оришка говорила, що першу дорогу Блуд завжди правильно каже. А се — Блуд. Не інакше — Блуд. Їдемо.

— А другу?

— Що другу?

— Д-дру-у-гу дорогу... — починає продавати дрижаки

— Запитай про щось інше! — уже злиться.

Роздоріжжя...

— К-кук-ку-ди-и?..

— Розкудахтався! Прямо...

І ні слова більше, їдуть-їдуть-їдуть... Знову дядько Петро:

— В-вовк-к!

— Який... Ого, завбільшки з вола!

— Що робити, що робити?!

— Ага, а звідки вітер?

— На нас.

— А воли?

— Ідуть.

— І того вовка не чують?

— Не чують.

— Ану, Петре, перехрести його, вовка сього... Тричі...

— Перехрестить? — хрестить перший раз. — Дивися, дивися, на задні лапи піднявся!

— Перехрести другий раз.

— Перехрестить? — хрестить другий раз. Вовк завив, да так, що чумакам аж мороз по шкірі пішов.

— Перехрести третій раз.

— Перехрестить? — хрестить третій раз — вовк зникає.

— Ага, — замахав пужалном дядько Данило, — боїться нечисть знамення божого, боїться!

Доїжджають до «вовчого» місця — стовб. На стовбі — табличка.

— Читай, Петре!

— Читаю: Біле Озеро...

Зіскакує з воза, летить до таблички, читає, протирає очі, знову читає, перехрещує табличку, ще раз читає:

— Біле Озеро, Данилечку, Біле Озеро!!!

— Не кричи — всіх білозерських собак розбудиш! — а сам-то, сам, як мала дитина, місця собі на возі знайти не може. Не витримав таки — зіскочив:

— Покупаємося?!

— Та хоч до ранку!

— Доїхали...

— Доїхали, Данилечку, доїхали!!! — і обійнялися чумаки, як брати, котрі довго-довго не бачилися, і... Та ні, брешу, здалося... То небо пустило сльозу, — не плакали, коротку, але радісну, — на росу.

А воли?! Де воли?! Самі не йшли, а бігли, як ніколи, до такої довгожданої тремтячої води Білого Озера.

 

Закінчення


 


Это интересно!

Николай Довгай

Человек с квадратной головой, рассказ

Лайсман Путкарадзе

Веснячка, рассказ

Вита Пшеничная

Наверно так в туманном Альбионе, стихи


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

Рассылка новостей Литературной газеты Путник

 

Здесь Вы можете подписаться на рассылку новостей Литературной газеты Путник и просмотреть журналы нашей почты

 

Нажмите комбинацию клавиш CTRL-D, чтобы запомнить эту страницу

Поделитесь информацией о прочитанных произведениях в социальных сетях!


Яндекс цитирования